Родился 25 мая 1952 р. в г. Киеве. В 1970–2003 гг. служба в Вооруженных силах и МВД.
В октябре 2003 г. уволен в отставку.
2003–2004 гг. – ректор Юридического института им. Святого Владимира (МАУП).
2004–2005 гг. – проректор по международным отношениям Национальной академии государственной налоговой службы Украины.
2009–2011 гг. – председатель всеукраинской общественной организации
«Гражданский контроль».2009-по н.в.-заместитель председателя
международной общественной организации"Союз генералов ОВД Украины".
Женат. Имеет дочь и двух внуков.
тел.: +38 067 224 1177, +38 096 229 3849
e-mail: kig52@list.ru
Втрутитись в дискусію, яка останнім часом точиться в суспільстві щодо
оцінки діяльності на теренах України, мене спонукали події в ніч на 30
листопада 2013 року, що сталися на Майдані.
Нікого не звинувачуючи і не захищаючи, хочу зауважити, що подібні
випадки і їх аналогічні наслідки неодноразово відбувалися в історії
діяльності органів внутрішніх справ, але, судячи з наявних відеосюжетів з
місця події, кількість фактів перевищення своїх повноважень,
застосування надмірної сили, грубого порушення статутних і нормативних
положень із застосування спецвиробів і так званої «зачистки» бійцями
«Беркуту», перевищила всі попередні.
Як кадровий офіцер вищого керівного складу органів внутрішніх справ
(маю спеціальну фахову освіту) з більш ніж 30-річним стажем роботи я
третину своєї служби відповідав за підготовку і навчання працівників
міліції, в тому числі і спецпідрозділів України, тому можу відповідально
стверджувати, що якби підрозділ «Беркут» дотримувався нормативних вимог
при проведенні таких заходів, то випадків травмування людей взагалі
можна було б уникнути.
Але сталося те, що сталося, і за це, напевно, треба буде відповісти тим
посадовцям, хто проводив інструктажі особового складу спеціального
підрозділу і давав установку на можливі варіанти розвитку подій. До
слова, слід підкреслити, що статтю 60 Конституції України ніхто не
відміняв, а вона доречно регламентує, що ніхто не зобов’язаний
виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
Не вважаю за потрібне коментувати причини такого безглуздого, з точки
зору охорони громадського порядку, дійства, тому що кричущі наслідки ми
бачимо на Майдані, і, щоб сьогодні не казали «політикани» різних мастей,
можна зробити єдиний логічний висновок: міліція як інституція, що
повинна захищати правопорядок, стала в черговий раз заручницею і
водночас складовою частиною у складній грі політичних кіл.
Історія сучасної України знає багато випадків, коли в «політичних
кульбітах» використовували правоохоронні та судові органи, прокуратуру,
СБУ, податкову міліцію й МВС. Можна згадати недавні часи політичних
призначень на посади керівників МВС і СБУ з числа «майданних ватажків»,
«стратегів сільського господарства», «професійних революціонерів»,
бізнесменів-олігархів та інших персонажів політичної тусовки, які
забували після призначення, що держава віддавала їм в управління не
просто «збройний орган», а дуже складні високопрофесійні правоохоронні
структури, які повинні, в першу чергу, забезпечити охорону громадського
порядку в державі, спроможні вести ефективну боротьбу зі злочинністю в
будь-яких її проявах, гарантувати захист життя, здоров’я і майна
громадян і врешті-решт державну безпеку в усіх соціальних сферах.
Результатом таких недолугих політичних призначень стала професійно
недоцільна, а в деяких випадках тотальна хаотична ротація кадрів
керівників усіх рівнів на місцях, а це спричинило відтік професійно
підготовлених працівників з великим фаховим досвідом. Низький рівень
матеріально-технічного забезпечення й заробітної плати на рівні
прожиткового мінімуму, а бувало й нижче, відсутність соціально значущих
матеріальних стимулів і пільг (безоплатне житло, медичне страхування
працівників і членів їхніх сімей тощо) призвели до руйнації професійного
ядра міліції. Не кажучи вже про морально-психологічний стан особового
складу правоохоронців, які виконували свої функції, перебуваючи постійно
під тиском соціально-політичних факторів, а в деяких ситуаціях
опинялися в стані безправних виконавців в обставинах, коли зі зміною
політичної влади в країні змінювались і пріоритети правоохоронної
діяльності.
Повертаючись до питання, кому служить міліція України, можна звернутися
до тексту Закону України «Про міліцію», де в основних завданнях
задекларовано, що в міліції головним завданням є «…забезпечення
особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних
інтересів», але всі разом ці чинники були порушені одним ударом гумового
кийка на Майдані.
Можна спитати: «А навіщо тоді гумові кийки?» Відповідь знаходиться у
ст.ст. 12, 13, 14 Закону України «Про міліцію», де цей штатний виріб
(ПР-90, ПГ-М, пластиковий кийок «Тонфу») віднесено до категорії
спеціальних засобів, які знаходяться на озброєнні підрозділів охорони
громадського порядку, до яких належать і спецпризначенці «Беркут», і
повинні використовуватися при:
- «самозахисту (працівників міліції) від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю і здоров’ю»;
- «для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку»;
- «для припинення опору працівникові міліції…».
Як свідчать факти, жодна з цих підстав у тій ситуації на Майдані у
повному обсязі не була дотримана, і, головне, умови, за яких спецзасоби
були застосовані, теж не витримують будь-якої критики, тому що в ст.14
п.7 Закону України «Про міліцію» чітко зазначено, що вид спецзасобу (у
цьому випадку гумові кийки), час початку (була ніч) та інтенсивність
його застосування (це ключова обставина) визначається (Ким це було
визначено?) з урахуванням обставин, що склалися (Хто давав оцінку
обставинам?), характеру правопорушення (Хто визначав характер і рівень
безпеки правопорушення?) і особа правопорушника (особи відомі – студенти
віком 17–20 років, фактично це неповнолітні, журналісти і літні люди,
які відпочивали у наметах).
Таким чином, можна категорично підтвердити, що факт надмірного й
необгрунтованого застосування спецзасобів і фізичної сили мав місце.
Напевно, слідча комісія здатна ретельно розібратися за всіма пунктами
порушення і фактами тих подій, але знову, як водиться, є підозра, що
знайдуть якогось керівника середньої ланки й призначать його
«цапом-відбувайлом», а також кількох хлопців-спецпризначенців, а ті
політикани, які довели людей до такого стану, і ті, хто визначив
«інтенсивність застосування сили», залишаться осторонь.
Чи можна було всього цього уникнути? Вочевидь, можна, якщо б
«панове-провокатори-євроінтегратори» не підбурювали й не використали
громадян як засіб своїх політичних інтриг, а правоохоронці мали більш
високий ступінь психологічної витривалості, суворо дотримувалися вимог
чинного законодавства та існуючих інструкцій, які регламентують порядок і
практичне застосування спецпідрозділу міліції.
Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що чинне законодавство, а
саме – Закон України «Про міліцію», як виявилося, не здатне в повному
обсязі забезпечити чітку регламентацію дій спецпідрозділів міліції в
екстремальних ситуаціях, не гарантує захист основних прав і свобод
(ст.ст. 27, 28, 34, 39 Конституції України), коли кожний громадянин
України має право на життя й право захищати своє здоров’я від
протиправних посягань, має право на повагу до його гідності, коли
кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне виявлення
своїх поглядів і переконань та на мирні збори й мітинги і демонстрації.
З іншого боку, демонстранти інколи можуть перетнути межу між законними й
незаконними діями або діяти умисно під впливом з боку
«підбурювачів-політиканів», які як політичні провокатори спонукають
демонстрантів до порушення закону, до відвертої непокори вимогам влади,
усвідомлюючи, що вони самі залишаються недоторканними.
У такому випадку, демонстранти, дослухаючись до закликів таких
горе-лідерів, провокують підрозділи правопорядку до силових дій, у
процесі котрих можуть виникати ситуації застосування надмірної сили
окремими правоохоронцями, які знаходились у стані постійного стресу, або
спонтанного виникнення «ексцесу виконавця», що в кінцевому варіанті й
сталося на Майдані.
Виникає логічне питання, що треба робити, щоб унеможливити такі
трагічні випадки у подальшому? Практика вирішення аналогічних проблем у
розвинених країнах світу показує, що ризики в цьому питанні зведені до
мінімуму там, де чинне законодавство з урегулювання норм застосування
спеціальних підрозділів правопорядку і поведінки особового складу
приведені до стандартів демократичного суспільства. Основою регулювання
норм щодо можливості застосування спецзасобів або зброї мають бути
конституційні норми, де захист права і свободи громадян превалює над
відомчими правилами і настановами.
Можна з упевненістю сказати, що чинний Закон України «Про міліцію»
морально застарів у цілому і підлягає заміні на новий, модернізований, з
урахуванням вимог нинішнього демократичного суспільства.
Серед громади давно точиться дискусія з приводу, як треба називати
сучасні органи правопорядку – «міліція чи поліція», але ця дискусія має
місце тільки на теренах країн колишнього Радянського Союзу в Україні і
Білорусі, бо тільки в них залишились у всьому світі органи внутрішніх
справ з назвою «міліція».
Зрозуміло, що назва «міліція» виникла внаслідок «революційної
доцільності» і на противагу назві «поліція», що існувала в Російській
імперії, хоча в усьому цивілізованому світі домінує назва «поліція». Ця
правоохоронна інституція в більшості розвинених країн користується
повагою і авторитетом серед громадян, тому що закони, які регламентують
їх діяльність, з легкістю не порушуються.
Враховуючи зазначене вище, можна констатувати, що виникає нагальна
необхідність у прийнятті нового – по суті й формі – Закону України «Про
поліцію», який, у свою чергу, був би суттєво відмінним від чинного
Закону України «Про міліцію».
Такий проект-концепт вже розробляється експертами «Українського
вибору» й після відповідного опрацювання постатейно вченими-фахівцями
може бути внесений на розгляд суспільства, а потім і Верховної Ради
України.
Головним здобутком цього проекту Закону, на наш погляд, є те, що всі
його норми повинні базуватися на конституційних засадах, де чуйність і
відвертість в роботі є найважливішими чинниками. Водночас у проекті
Закону повинні бути зазначені норми поведінки працівника поліції, за
межі яких він не має права виходити за будь-яких обставин і критичних
ситуацій. Також у проекті Закону буде передбачено чітку деталізовану
регламентацію, що виключає подвійне тлумачення підстав до заборони
застосування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї, а
це на сьогодні є одним з найактуальніших питань у нашому політизованому
суспільстві.
І насамкінець, у проекті Закону буде передбачений дієвий
адміністративний контроль і нагляд прокуратури за діяльністю поліції, а
також запровадження систематичного громадського контролю.
На думку «Українського вибору», з прийняттям такого Закону і
безумовного виконання його вимог усіма суб’єктами правоохоронної
діяльності повинні суттєво покращитися організація й управління в
органах внутрішніх справ, зменшитися кількість правопорушень з боку
особового складу і, як результат, підвищитися довіра громадян до
спроможності правоохоронної системи захистити їхні конституційні права й
свободи, але це може статися за однієї умови, якщо влада й сама
правоохоронна система забажають кардинальних змін.
За матеріалами преси: http://vybor.ua/article/Silovye_struktury/miliciya-z-narodom-ukrayini-chi-ni.html
http://vybor.ua/authors/6363.html
